Упражнение “Поводырь” с Анатолием Неёловым, 15.10.2017
Її звали Ліза. А я стояла з закритими очима. Вона взяла мене за руку. За мить я виконувала все що вона казала і все те, що залишалось несказаним. Так, краще почну з самого початку.
В залі на нас чекало незвичне розташування добре знайомих предметів (лавок, стільців, столів), такий собі впорядкований хаос. Ми, першачки, гадали, що ж на нас чекає. «Прокачані» квадратівці вже з посмішкою потирали руки.
«Поводир». Робота в парі. Одна з прекрасних вправ, яка дає змогу відчути власне тіло і налагодити контакт з незнайомим партнером. Протягом всього заняття у кожного з нас була змога приміряти лише дві ролі: «того, хто веде» (поводир), «того, кого ведуть» (сліпий). І всі добрий десяток разів побували в них обох.
Змусити партнера рухатись і долати перешкоди на його шляху – базова вимога. Впливати на це можна:
* словесно (задавати вказівки руху голосом),
* тактильно (вести партнера за собою, спрямовуючи дії та рух руками),
* ментально (так, дійсно «телепатично» відчувати партнера),
* комбіновано (поєднати все це в єдине).
Фактично, ти відповідальний за обох людей одразу, за спосіб виконання справи і результат кожної твоєї дії. Звісно, шквал рук показав, що більшості легшим видалась «сліпота» (мені також). Та це швидше свідчення незрілості і страху перед відповідальністю. Є над чим працювати.
Ми могли експериментувати: «так, цьому партнеру я все озвучуватиму, а іншому – нікого не казатиму, просто вестиму за собою і буду спрямовувати руками». Одразу можеш забути про свої великі наполеонівські плани. Як тільки вступаєш в контакт з партнером і героїчно ведеш його своїм голосом крізь тунель перепон, чуєш його тихенький шепіт: «можеш не озвучувати все, добре?». Або навпаки, вводиш людину в паніку від своєї «мовчанки»: «скажи мені хоч щось! чому ти мовчиш? куди мені йти?». Все, тут закінчується «я», «поводир» – це про «ми». Свою правду залиш собі, ти працюєш за/для двох.
Проте важливим було й зробити «сліпий» маршрут якомога цікавішим для партнера. Тут все залежало від уяви поводиря: дертись вверх сходами, повзти під стільцями, стрибати з підвищення, підкорювати драбину, стрімголов бігти та кружляти, йти по хиткій лавці чи придумати фейкову перепону – дозволено все. Головне не перейти міру адекватності. Я дійсно цього боялась.
Уявіть, у вас 4 локації: коридор, зал, балкон та сцена, плюс ще купа речей, які можна цікаво обіграти, на твоєму шляху. І ти можеш всіляко довіряти своєму партнеру. Але чомусь закрадається черв’ячок сумніву, особливо коли ви вже піднялись на балкон. Здається, що саме твоєму партнеру зараз спаде на думку зробити щось карколомне! Тебе блокує страх, ти з підозрою ставишся до його дій. І правильно, довіряй, але не повністю.
Поряд з цим було і завдання максимально уникати травм. Наша група практично не постраждала, буквально кілька смачних ударів лобом об стілець та зіткнень спинами на маті в момент, коли ваші поводирі замріялись. Тут все просто – увага, ти де?
Та, мабуть, найважливіша фраза, яка прозвучала для мене на занятті: не найобуй сам себе. Якщо ви хоча б раз під час заняття відкрили очі не в потрібний момент, вам вистачить цієї фрази, щоб зрозуміти її сповна: ти це робиш для себе, тоді навіщо обманювати самого себе, для чого?
Мої інгредієнти золотого коктейлю “поводиря” наступні: відповідальність + адекватність + поміркована довіра + увага + багата уява + чесність перед самим собою = profit
А у вас як пройшло заняття? 🙂
Область прикрепленных файлов
После замечательного занятия «Поводырь» , которое даёт непередаваемо полезный фундамент для работы над собой, взаимодействия с партнёром, для внимательности и для всех аспектов, о которых говорилось до этого. Закончив занятие, меня немного смутил тот факт, что даже после первого тактильного контакта с партнёром, когда я была в роли слепого, мой страх куда то делся, оставив только детский азарт и интерес. И чем более креативнее и рискованней у меня был поводырь, тем комфортнее и интереснее было выполнять упражнение. Быть в роли поводыря совсем другое, хотя и в этом случае, запастись верой и вниманием и все получится, т.к. в один из таких раз мой «слепой» не плохо удалился ногой во время пробежки по коридору. Внимание, внимание, внимание.
Вот уже почти неделю регулярно выполняю домашнее задание, готовя дома вслепую себе завтраки, это невероятное ощущение ВИДЕТЬ с закрытыми глазами!
Хоть и по началу можно отбить себе мизинцы на ногах 🙂
В общем, словами не передать важность и результаты данного занятия. Главное не прекращать работу и с каждым днём становиться всё открытей, ответственней, внимательней и смелее.
А об обмане самого себя и вовсе стоит забыть, ибо всё теряет какой – либо смысл.
Спасибо 🙂
“НИКТО НЕ МОЖЕТ СДЕЛАТЬ ТЕБЕ БОЛЬНО, ЕСЛИ ТЫ САМ ТОГО НЕ ХОЧЕШЬ” – эта фраза засела у меня в голове после данного занятия. Однако… все по порядку.
Упражнение «Поводырь», пожалуй, самое мое любимое за все время учебы в студии. Мне пришлось преодолеть свой страх и довериться партнерам. Изначально мне легче давалось быть «поводырем» (по жизни я привыкла быть командиром). Когда я была «слепой» мне казалось вот-вот и я врежусь в препятствие. Но потом я словила кайф в том, чтобы полностью доверится партнеру.
На сцене очень важно доверять партнеру и наладить с ним контакт. Еще нужно не тянуть всю инициативу на себя, а в случае «Поводыря» давать инициативу и «слепому».
После «Поводыря» Анатолий Николаевич сказал нам сесть на места через одного. И попросил смоделировать ситуацию, будто мы на кастинге у Спилберга. Наше задание: сидя, сыграть человека, который отдыхает. От этого зависит наш дальнейший успех, как актера. Большинство из нас просто развалились на сидениях. И Анатолий Николаевич объявил: «экзамен Спилберга» мы благополучно завалили. И вот почему:
1) Мы сидели бесцельно – соответственно не интересно. ЦЕЛЬ ПОРОЖДАЕТ ИНТЕРЕС!
2) Мы сидели статично, не двигаясь. СТАТИЧНОСТЬ – ЭТО СКУДНО!
3) У нас абсолютно отсутствовали мимические движения лица.
Анатолий Николаевич объяснил нам, что между натурализмом и реализмом есть разница. И в игре нужно стремиться ко второму.
Следующим заданием для нас стало научиться контролировать и управлять своими эмоциями. Анатолий Николаевич моделировал нам жизненную ситуацию, в которой мы якобы очутились, и нам нужно было на нее реагировать (так, чтоб Спилберг нас обязательно взял!). Вот тут и прозвучала фраза: “НИКТО НЕ МОЖЕТ СДЕЛАТЬ ТЕБЕ БОЛЬНО, ЕСЛИ ТЫ САМ ТОГО НЕ ХОЧЕШЬ”. Человек, тем более актер, должен подчинить себе свои эмоции. Любые слова (в отличии от физического рукоприкладства) не могут причинить нам боль. Как говорится: говорите – что хотите, только камень в спину не бросайте.