Упражнение “Поводырь” с Анатолием Неёловым, 15.10.2017

Автор Наталія Бараболя

Її звали Ліза. А я стояла з закритими очима. Вона взяла мене за руку. За мить я виконувала все що вона казала і все те, що залишалось несказаним. Так, краще почну з самого початку.

В залі на нас чекало незвичне розташування добре знайомих предметів (лавок, стільців, столів), такий собі впорядкований хаос. Ми, першачки, гадали, що ж на нас чекає. «Прокачані» квадратівці вже з посмішкою потирали руки.

«Поводир». Робота в парі. Одна з прекрасних вправ, яка дає змогу відчути власне тіло і налагодити контакт з незнайомим партнером. Протягом всього заняття у кожного з нас була змога приміряти лише дві ролі: «того, хто веде» (поводир), «того, кого ведуть» (сліпий). І всі добрий десяток разів побували в них обох.

Змусити партнера рухатись і долати перешкоди на його шляху – базова вимога. Впливати на це можна:
* словесно (задавати вказівки руху голосом),
* тактильно (вести партнера за собою, спрямовуючи дії та рух руками),
* ментально (так, дійсно «телепатично» відчувати партнера),
* комбіновано (поєднати все це в єдине).
Фактично, ти відповідальний за обох людей одразу, за спосіб виконання справи і результат кожної твоєї дії. Звісно, шквал рук показав, що більшості легшим видалась «сліпота» (мені також). Та це швидше свідчення незрілості і страху перед відповідальністю. Є над чим працювати.

Ми могли експериментувати: «так, цьому партнеру я все озвучуватиму, а іншому – нікого не казатиму, просто вестиму за собою і буду спрямовувати руками». Одразу можеш забути про свої великі наполеонівські плани. Як тільки вступаєш в контакт з партнером і героїчно ведеш його своїм голосом крізь тунель перепон, чуєш його тихенький шепіт: «можеш не озвучувати все, добре?». Або навпаки, вводиш людину в паніку від своєї «мовчанки»: «скажи мені хоч щось! чому ти мовчиш? куди мені йти?». Все, тут закінчується «я», «поводир» – це про «ми». Свою правду залиш собі, ти працюєш за/для двох.

Проте важливим було й зробити «сліпий» маршрут якомога цікавішим для партнера. Тут все залежало від уяви поводиря: дертись вверх сходами, повзти під стільцями, стрибати з підвищення, підкорювати драбину, стрімголов бігти та кружляти, йти по хиткій лавці чи придумати фейкову перепону – дозволено все. Головне не перейти міру адекватності. Я дійсно цього боялась.

Уявіть, у вас 4 локації: коридор, зал, балкон та сцена, плюс ще купа речей, які можна цікаво обіграти, на твоєму шляху. І ти можеш всіляко довіряти своєму партнеру. Але чомусь закрадається черв’ячок сумніву, особливо коли ви вже піднялись на балкон. Здається, що саме твоєму партнеру зараз спаде на думку зробити щось карколомне! Тебе блокує страх, ти з підозрою ставишся до його дій. І правильно, довіряй, але не повністю.

Поряд з цим було і завдання максимально уникати травм. Наша група практично не постраждала, буквально кілька смачних ударів лобом об стілець та зіткнень спинами на маті в момент, коли ваші поводирі замріялись. Тут все просто – увага, ти де?

Та, мабуть, найважливіша фраза, яка прозвучала для мене на занятті: не найобуй сам себе. Якщо ви хоча б раз під час заняття відкрили очі не в потрібний момент, вам вистачить цієї фрази, щоб зрозуміти її сповна: ти це робиш для себе, тоді навіщо обманювати самого себе, для чого?

Мої інгредієнти золотого коктейлю “поводиря” наступні: відповідальність + адекватність + поміркована довіра + увага + багата уява + чесність перед самим собою = profit

А у вас як пройшло заняття? 🙂

Область прикрепленных файлов