Вибух. Прорив (Взрыв. Прорыв). С. Анчуткин. 1-ий курс
Вибух – це емоційна зміна. Це виплеск накоплених емоцій (крик, зміна пози, удар, фраза, сльози, тощо)
Прорив – це вибух із зміною в кінці (ex: Як же ти мені остогид, терпіти тебе не можу. Забирай свій перстень та вали із мого життя).
Технічно вибух відбувається в 3-4 етапи. Наростаючи із кожним словом (від доволі спокійного, до максимального).
Щоб вибух був справжнім, потрібно наповнитися енергією, відчути як в тебе накипає почуття (сила, здість, горе, відчай, тощо). Та в піковий момент вивільнити енергію.
Через слова ми втрачаємо енергію. Тому щоб вийти на пік – не варто говорити зайві слова. Краще наповнюватися всередині.
Це й уся теорія. Далі ми вчилися як робити вибух на практиці.
Розминка
Вправа “5 кроків”
На силі я досить швидко пройшов кроки, впевнено! Та закінчив криком, поставив із розгону коліно та кулак на землю (згадувалися супергерої із мультиків, які теж так робили). В результаті коліно дуже боліло, довелося розтирати. Правда помітив це я не одразу, а через деякий час.
Більшість людей голосно кричали, коли “вибухали”.
Коли наповнювався горем, то я увесь вкрився легким потом, руки стали вологими, здавалося температура піднялася (пройшло десь за ~5 хв). Здивувався як наповнення емоцією відображається на тілі.
Вправа із смертю була одна із найважчих. На 5-ому кроці потрібно було померти (та-да-да-дам). Деякі люди відмовилися це робити (Анчуткін це дозволив). Вимога була що після першого кроку уже відмовитися не можна. Я довго не міг зробити цей перший крок, бо розумів що назад дороги не буде. Вагався. Але врешті зробив. І понеслося. За 3 кроки усе життя картинками постало перед очима, від дитинства до сьогоднішнього дня. Хотілося одночасно і плакати (бо життя закінчується), і сміятися (бо хороше життя прожив, майже ні про що не жалію). Тож я із якоюсь такою дурнуватою посмішкою і йшов. Зрозуів що єдине про що жалію – що було мало любові в моєму житті, мало спілкувався із близькими. На 4-ій крок картинки закінчилися, стало ясно. Розумів що це уже передостанній крок. Востаннє вдихнув повітря на повні груди (яке воно було смачне, це повітря). Зробив 5-ий крок, думки зупинилися, і …. просто впав. Без криків чи звуків. Впав як підкошений. Лежав досять довго, не хотілося вставати. І іще потім деякий час виходив із цього дивного стану.
Потім ми наповнювалися щастям. Але уже в парах. Ставали один навпроти одного, йшли назустріч та ставали щасливими. Приємно було це робити (особливо після смерті)! І ми, щасливі, довго обіймалися коли уже зустрілися.
Вправа “Зупинити”
Вправа “Вивести”
Вправа “4 етапи”
Закінчення
І традиційно закінчили вправою “електрошокер” – трястися та поводитися так, ніби тебе сильно б’є током. Так ми знімаємо серйозність та простіше ставимося до всього, що відбувається.
Заняття було одне із найпотужніших, рівень енергії зашкалював, емоції були на грані, лилися сльози щастя, горя, відчаю. Чорний квадрат – це дивовижне місце. Після кожного заняття я виходжу наповнений енергії та натхнення. Хочеться творити!
Keep Calm and Act!
Даа, это занятие было очень взрывоопасным. Эмоции зашкаливали, это было испытание на прочность и эластичность одновременно. По завершению бальзам для души в виде коллективных обнимашек. Сергей, благодарю за проведённое занятие
да, это первый раз, когда мне хотелось комментировать или как-то поделиться впечатлением от занятия:) Эмоциональные качели и катарсические упражнения хорошо раскачали и дали почувствовать себя:) Честно говоря – это, как оказалось, было даже слишком для меня. Потому, что уснуть потом после таких качелей довольно трудно, учитывая позднее время проведения занятия…:) Сергей мне нравится очень, как преподаватель!
Вчера проходила “Взрыв” с 3 группой. Хочу поделиться впечатлениями. Упражнение “Остановить”. Когда его показали на сцене, мне безумно не хотелось его повторять. Я думаю, это была эмоциональная лень, о которой говорил Анчуткин на занятии, но пришла моя очередь. Я подумала, если у меня будет тихий, смазанный взрыв это будет лучше, чем ничего. Вяло я стала между двух девчонок, которые меня держали, как впоследствии выяснилось, старались держать. Из моих уст вырвалось тихое постой, но по мере того, как “дорогой” мне человек делал шаги, все дальше уходя от меня, мое тело среагировало само, вначале чуть громче, потом сильнее я рвалась изо всех сил. Когда я отталкивалась от пола, мои ноги почувствовали ступеньки и инстинктивно отталкивались от них. Я так хотела вырваться, мне казалось, что я разорву всех и вся, их, ее, себя. Я не знаю как, но я повалила державших меня студийцев на пол (девчонки простите), я чувствовала, как слезы подкатывали к горлу. Когда все закончилось, сидя на полу, вся четверка меня обнимала, я чувствовала себя разбитой и одновременно счастливой. Мне хотелось еще и еще пройти через этот ад и возродиться из пепла, как птица феникс. Огромное спасибо Анчуткину и студийцам за это занятие, мне было важно понять, что я эмоциональный лентяй, ведь осознание – это маленький шаг к пониманию, к исправлению, к работе над собой.